Німецький журналіст Крістіан Есх здійснив поїздку до самопроголошеної “ЛНР” та розповів німецьким читачам про те, що відбувається за лінією розмежування, і чи є можливість налагодити там нормальне життя.

Його подорож розпочалася в Станиці Луганській з переходу мостом через річку Сіверський Донець, яка стала для нього символом розділеної східної України: “Міст зруйновано, між двома його частинами пролягає прірва, через яку протягнуті дві дерев’яні драбини. Щодня в Станиці ведуть боротьбу за виживання тисячі людей. Більшість із них — пенсіонери. Хворих, скалічених, померлих несуть та тягнуть, наче мішки, ящики чи вози зі сливами або яблуками. Це єдиний пункт перетину кордону, який розділяє та об’єднує родини, друзів, ділових партнерів”.

Розподіл сил є одним із небагатьох суттєвих кроків до миру, які були зроблені після ухвалення Мінського протоколу в лютому 2015 року. Ця угода підтвердила припинення вогню та офіційно закріпила лінію фронту між українськими урядовими військами та проросійськими повстанцями.

Станиця Луганська - це єдине місце на всій 400-кілометровій лінії фронту, що відокремлює Україну від сепаратистів, де це розведення сил противників мало успіх. “Відступ з території, яку відвойовували ціною великої крові, потребує значної політичної мужності”, — зазначає німецький журналіст, — тому що “це схоже на поступку Москві й підіймає протести в Києві, де люди виступають проти “формули Штайнмаєра”, з якою нещодавно погодився Зеленський”.

Луганськ видався німецькому журналістові майже вимерлим: “На вокзалі настільки тихо, наче в музеї. 19-поверховий готель у центрі міста стоїть порожнім, ресторан не працює, у вікнах - дірки від куль. Крамниці малолюдні, а місцевий футбольний клуб “Зоря” вже давно грає в іншому місті”. “Дивна й незрозуміла псевдодержава, в якій є 17 міністерств, але немає жодного банкомата”.

Журналіст зустрівся та поспілкувався з ватажками “російської весни”. Його сильно здивувало, що декому з цих діячів, після гучних зачищень і мафіозних сутичок вдалося зберегти життя. “Наразі в Луганську спокійно”, — зазначає Крістіан,— російські куратори, без відома яких тут нічого відбувається, зберігають status quo”.

Як і більшість сепаратистів, Глєб Бобров не хотів незалежної мінідержави в Луганську, тому він категорично відкидає термін “сепаратист”. Він каже, що хоче “повернутися додому в Росію”, і що це є “національна ідея, на якій базується “народна республіка”. На жаль, додає він, це не спрацювало, як у Криму.

За його словами ті, хто в Луганську жадав Україну, вже давно виїхали. А Зеленський жодним чином не впливає на тих, хто залишився. “Усе це відбувається в чужій країні”, — говорить Бобров. Ідеться про країну на іншому боці мосту”.

Німецький кореспондент намагався дізнатися, чого насправді хочуть сепаратисти, і яким чином, на їхній погляд, має розвиватися мирний процес. Мінський протокол, з яким вони пов’язані, зобов’язує їх до реінтеграції в Україну як території з особливим статусом. Чи не стане це кінцем їхньої мрії про приєднання до Росії?

“Ні”, — каже один із керівників “республіки” Алєксєй Карякін, — “у нас буде особливий статус, який мав Крим до 2014 року, щоби люди під час референдуму могли вирішувати, чого вони бажають”. Саме такого розвитку подій побоюються в Києві — особливого статусу як трампліна для остаточного відокремлення.

Отже, протистояння триває. Уряд у Києві прагне відновити контроль над утраченими територіями, а це, передусім, означає контроль над кордоном із Росією. У той час Москва не хоче відмовлятися від контролю та наполягає на зворотному підході.

Важко сказати, про що насправді думають самі жителя Луганська. Вони підозрілі й не довіряють іншим. Вони живуть на території, де відсутні вільні вибори, майже немає роботи й осяжного майбутнього. Але вони уникають розмовляти про це вголос.

Українська держава також не полегшує життя тим, хто проживає на непідконтрольних їй територіях. Задля отримання пенсії луганські пенсіонери мусять зареєструватися на українській території як вимушені переселенці. Вони зобов’язані раз на вісім тижнів проходити через зруйнований міст, щоби підтвердити свій статус ВПО (вимушено переселених осіб) та довести, що вони все ще живі.

Пенсії в Україні є низькими, еквівалентні 110 євро на місяць, але вони все ж значно перевищують 40 євро, які людям надає як фінансову підтримку “народна республіка”. Багато хто отримує обидві пенсії. Це одна з небагатьох переваг, яку мешканці “ЛНР” мають у порівнянні з пенсіонерами контрольованої українською владою території.

А що ж далі? Зеленський бажає повторити операцію з розведення військ у Золотому та Петровському, як це було узгоджено з ОБСЄ. Виведення українських воєнних також є головною вимогою Москви. Це є передумовою для запланованої зустрічі на вищому рівні між Зеленським і Путіним у Франції, разом із французьким президентом Еммануелем Макроном та канцлером Німеччини Ангелою Меркель.

Але в жовтні ветерани української війни вирушили до Золотого з намаганням запобігти суперечливе виведення військ. Для тих, хто розглядає будь-який відступ як капітуляцію перед Путіним, немає компромісів, необхідних для мирного процесу.