Історія австрійсько-українських відносин сягає XII століття. За старими літописами можна простежити давні політичні контакти між галицькою династією Ростиславичів та австрійськими герцогами Бабенберґами. Стосунки між ними призвели до споріднення цих панівних династій: 1252 року Ґертруда, племінниця останнього з Бабенберґів — Фрідріха II Сварливого стала дружиною Романа, сина галицького короля Данила.

Зв’язки українців з Австрією не припинялися й у наступних століттях, хоча вони змінювалися за формою з плином часу та й розвивалися по-різному. Відень став столицею великої імперії і привертав до себе увагу українців. Але також і з Відня з великим зацікавленням спостерігали за подіями в Україні. Перемоги гетьмана Богдана Хмельницького й заснування Української козацької держави викликали інтерес у Відні. Хмельницький навіть відкрив посольство у Відні.

Рік 1683-й увійшов у європейську історію передусім другою турецькою облогою Відня. Менш відомим, але історично задокументованим є факт, що українські козаки в складі християнської визвольної армії під проводом польського короля Яна ІІІ Собеського мали велику вагу у визволенні Відня, а, відповідно, й усієї Європи від ісламської небезпеки. Вирішальне значення в успішному звільненні та швидкому прибутті визвольного війська під мури Відня відіграла сильна частина війська, що складалася з українських козаків. Їхня участь у визволенні стала можливою завдяки фінансовій допомозі далекоглядного та реалістичного Папи Іннокентія XI. Папа Римський віддав наказ своїм дипломатам вербувати на місці козацьке військо, для чого надав відповідні грошові суми. Король Собеський був прихильником українського козацтва, знав і високо цінував його хоробрість, мужність і воєнний досвід. Без козаків польський король не хотів вступати у війну проти турків, і з нетерпінням чекав на прибуття козаків, про що й писав 31 серпня 1683 року в листі до дружини: «Я ні про кого так не журюся, як про козаків, за якими часто вдень тужу…». До військових завдань козаків під Віднем належала розвідка та спостереження за турками в лісах навколо столиці. 12 вересня 1683 року, у день вирішальної битви, відважна козацька кіннота разом із польськими гусарами атакувала турецькі укріплення. Козаки, які мали великий досвід боїв із турками, відважно штурмували їхній табір, захопили турецькі позиції й переслідували ворога аж до Угорщини. Після переможної битви за Відень незабаром історія забула про значний внесок у цю справу українських козаків, і всі заслуги в порятунку Європи від ісламу приписали Яну Собеському. Можна з упевненістю припустити, що вже 1683 року українці залишилися у Відні, і саме тоді була заснована перша маленька українська громада. Найвідомішим з українців у ній був, безумовно, Юрій Кульчицький, якому вдалося вийти з оточеного міста й передати важливі відомості для визвольного війська. Пізніше він відкрив одну з перших кав’ярень у Відні.

Велика кількість українців з’явилася у Відні та в центральній Австрії наприкінці XVIII століття. Під час правління імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа II до складу Австрії увійшли такі населені українцями регіони: Галичина (внаслідок розподілу Польщі 1772 року), Буковина (від колишньої Османської імперії), пізніше — Закарпаття, яке після введення дуалістичної державної системи належало до угорської частини Австро-Угорської імперії. Отже, велика частина Західної України входила до складу Австрії до кінця Першої світової війни — до 1918 року.

На початку XIX століття до Відня переселяється багато українців sз тепер уже українських регіонів Австрії. Це були, насамперед, військові та урядники зі своїми родинами, а також студенти, які селилися в столиці Австро-Угорщини. 1775 року імператриця Марія Терезія передала українцям церкву св. Варвари у Відні та заснувала духовну греко-католицьку семінарію Барбареум. 1784 року семінарію перенесли до Львова, а церква св. Варвари завдяки цісареві Йосифу II стала парафіяльною. 1852 року у Відні заснували другий Барбареум, який діяв до 1892 року. Ці семінарії відігравали важливу роль не лише для церковного, а і для національного й суспільно-політичного розвитку австрійських українців. Випускники цих закладів були високоосвіченими людьми: серед них налічувалися науковці, декілька єпископів і митрополитів. Австрійці в Західній Україні були окупаційною владою, проте українці могли значною мірою вільно розвиватися в багатонаціональній державі, Австро-Угорщині. У цей час в Наддніпрянській Україні, окупованій Росією,панувало пригноблення. В Австрії працювали українські навчальні заклади, друкувалися публікації українською мовою, українські політики представляли інтереси свого народу в австрійському парламенті.

«Весна народів» 1848 року торкнулася також Австрії й мобілізувала передусім українців, які проживали в Галичині. Першою українською політичною організацією стала Головна Руська Рада, заснована в той період у Львові українськими інтелектуалами, греко-католицькими священниками.

Другої половини XIX століття українська громада у Відні значно зросла. На початку 1860-х років з’явився перший політично-сатиричний журнал «Страхопуд». 1862 року було засновано перше українське об’єднання у Відні — Католицьке Братство св. Варвари, яке є й зараз. 1868 року засновано студентське товариство «Січ», яке до 1945 року працювало в австрійських містах, де були університети: Відні, Ґраці, Інсбруку та Леобені. До його засновників належала низка українських науковців і університетських професорів, які згодом стали відомими. Серед них професор Іван Пулюй, один із винахідників «Х-променів», пізніше в медицині отримали назву «рентгенівські промені». Разом із Пантелеймоном Кулішем він у 70-ті роки XIX століття переклав у Відні «Біблію» українською мовою.

Австрійська конституція дала українцям не лише шанс усвідомити себе окремим народом, але й можливість депутатам представляти в австрійському парламенті права і свободи українського народу. Позитивною ознакою австрійського панування було й те, що уряд заради єдності держави й задля вирішення національних конфліктів йшов назустріч і українським вимогам у культурній та соціальній галузях. Отже, для українців Австрії склалися кращі умови в сенсі їхнього національного, політичного та культурного розвитку, ніж для тих, які жили в підросійській Україні. До видатних українських депутатів в австрійському парламенті належали: президент Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич, Кость Левицький, Микола Василько, Єротей Пігуляк, Юліан Романчук, Семен Вітик та Яцько Остапчук.

Наприкінці XIX століття українці масово рушили до Відня, передусім, робітники й персонал обслуги. Це сприяло збільшенню української громади. З огляду на численних українських робітників, що жили у Відні, 1896 року було засновано українське робітниче товариство «Родина».

Відомі українські інтелектуали, науковці й діячі культури також певний час жили тоді в австрійській столиці. Згадаймо тільки найважливіших: Іван Франко, який захистив дисертацію у Віденському університеті й отримав ступінь доктора філософії; засновник сучасного українського театру Лесь Курбас, Леся Українка та багато інших.

Величезне політичне значення мала не лише діяльність українських депутатів в австрійському парламенті, а й поява українських партій, діяльність заснованого емігрантами з Наддніпрянської України «Союзу визволення України», який здійснював широку пропаганду задля створення української самостійної держави.

До Першої світової війни у Відні виходили друком числені українські видання двома мовами: газети, часописи, книжки.

Перша світова війна спричинила велику хвилю втікачів. Лише в таборі Ґмюнд у Нижній Австрії було 350 тисяч українських біженців. 30 тисяч із яких не пережили цього, їх поховали на табірному цвинтарі, де українська діаспора Австрії 1964 року встановила пам’ятник.

Українська Народна Республіка, пізніше — Гетьманат, Центральна Рада й Радянська Україна підтримували протягом 1918–1923 років дипломатичні стосунки з Австрією. Також ЗУНР була представлена у Відні своїм посланцем.

Після Першої світової війни Відень залишався центром активної політичної й культурної діяльності українських емігрантів. Михайло Грушевський, прибувши до австрійської столиці, заснував тут Український соціологічний інститут і розвинув активну публіцистичну діяльність. Володимир Винниченко видавав у Відні тижневу газету.

Найбільшу частину українських емігрантів в Австрії й надалі становили галичани. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки намагався здійснювати дипломатичні акції на користь визнання незалежної України, але це не вдалося, оскільки делегати Паризької конференції послів висловилися за належність Західної України до Польщі. 1921 року у Відні було засновано Український Вільний Університет, який пізніше перенесли до Праги, а після Другої світової війни — до Мюнхена. У період між двома світовими війнами у Відні жили майже 6 тисяч українців.

З приєднанням Австрії до німецького Райху, з 1938 року для українців почалися тяжкі часи. Усі товариства були розпущені, працювали лише дозволені націонал-соціалістичною владою Українське Національне Об’єднання та Союз українців Великої Німеччини. До Австрії на примусові роботи були вивезені десятки тисяч українських робітників. Тисячі українців перебували в концтаборі Маутгаузен і в його філії — Ебензе.

1944 року почалася еміграційна хвиля, завдяки якій до Австрії прибули майже 100 тисяч українців. Багато з них пізніше виїхала до Канади та США.

Після Другої світової війни Австрія була окупована військами Радянського Союзу, США, Великої Британії та Франції. Українське громадське життя стихло. Лише австрійський державний договір 1955 року й пов’язане із ним виведення окупаційних військ, спричинив поворот у житті української громади. Українська греко-католицька церква св. Варвари знову стала духовним і культурним центром громади, яка в часи «холодної війни» й «залізної завіси» була бастіоном бастіон українства. Своїм завданням вона вважала поширення правдивої інформації про історію та культуру українського народу.

Український церковний хор під керівництвом відомого композитора, професора Андрія Гнатишина став уособленням українства. Австрійське радіо передавало служби з церкви та концерти хору на всю Європу, у тому числі й в Україну.

Заснована 1967 року Спілка українських філателістів Австрії взяла на себе важливу політичну функцію. Завдяки добрим зв’язкам з австрійським урядом вдалося переконати Австрійську пошту використовувати спеціальні двомовні штемпелі з українською тематикою. Тоді виготовили 150 таких штемпелів, які поширювали інформацію про історію, культуру, політику, релігію та звичаї України.

Хороші стосунки між українськими товариствами та австрійськими політиками понад три десятиліття сприяли тому, щоб австрійська громадськість більше дізнавалася про Україну.

Австрія належала до перших держав, які після проголошення Україною незалежності 24 серпня 1991 року одразу встановила з нею зовнішні формальні відносини, що значною мірою сталося завдяки українській громади в Австрії. 24 січня 1992 року уряд Федерального канцлера Франца Враніцкі, який мав дружні стосунки з австрійськими українцями, вирішив відновити дипломатичні відносини з Україною.

За кілька місяців, 9 червня 1992 року, було засновано Австрійсько-українське товариство. Його метою є сприяння багатогранним стосункам між нашими країнами. Задля цього й видається двомовний журнал «Австрійсько-український огляд із Вістями СУФА», який виходить двічі на рік. Першим президентом цього товариства був тодішній австрійський міністр фінансів, а пізніше Федеральний канцлер Віктор Кліма, а від 1997 року — колишній міністр фінансів, депутат парламенту Рудольф Едлінґер.

Уже кілька років в Австрійському парламенті працює парламентська австрійсько-українська група, завданням якої є підтримка «європейського шляху» України. Потрібно зауважити, що економічні й торговельні зв’язки між нашими країнами доволі успішно розвиваються. Австрія, хоча і є невеликою державою, належить до найважливіших торгових партнерів України.

Позитивні наслідки має і плідна співпраця українських товариств у Відні з Посольством України в Австрії. За останні роки в австрійській столиці встановили пам’ятні дошки таким визначним особистостям, як: Михайло Грушевський, Іван Пулюй і Пантелеймон Куліш, Лесь Курбас, Леся Українка. Також є: дошка й пам’ятник Іванові Франку, великий пам’ятник загиблим українцям на території колишнього концтабору Маутгаузен.


Анотація публікується з дозволу Австрійсько-українського товариства, журнал "Австрійсько-украінський огляд" серпень 2004/травень 2005, №17/18