Прямий нащадок останнього гетьмана України Кирила Розумовського зараз проживає у Відні, де з ним і зустрівся кореспондент Ukrainian Time, щоб розпитати про його роботу, підтримку України і ймовірну зміну громадянства.

Спочатку коротко про пана Грегора. 3 березня 2020 року йому виповнюється 55 років, він постійно проживає у Відні, займається політичним консультуванням.

Мати Грегора Доротея – уроджена принцеса Солмс-Хоєнсолмс-Ліх. Батько, граф Андрій Розумовський, протягом довгого часу працював політичним оглядачем німецької газети Frankfurter Allgemeine Zeitung. Через його роботу сім’я Грегора часто змінювала місце проживання, тож хлопчик  дитячі роки провів переважно в Празі та Франкфурті, але також пожив у Гаазі, Парижі та навіть в південно-африканському Йоханнесбурзі.

За фахом Грегор Розумовський історик. Довгий час він працював у відділі Європейської комісії, що займався питаннями розширення ЄС. Далі заснував власну консалтингову компанію. Україну вперше відвідав у 1991 році і відтоді регулярно приїздить у Київ та Батурин, вважаючи Україну своєю батьківщиною.

- Пане Грегор, під час недавнього інтерв’ю для телебачення ви представлялись політичним радником. В чому полягає ваша робота?

- Це не означає, що я раджу політикам - принаймні, не тільки. Політичні зміни неминучі. Але треба розуміти, корисні вони чи, навпаки, перешкоджатимуть. Тож я займаюсь аналізом та прогнозуванням, а також пошуком можливих рішеннь. Цим я трохи схожий на лікаря, який спочатку ставить діагноз, а потім робить пропозиції щодо терапії. У своїй роботі я зіштовхуюсь із багатьма іншими питаннями, часто такими, як вирішення кризових ситуацій, та головне, як їх уникнути.  Наприклад, я пояснюю, як потрібно правильно повідомити акціонерам, зацікавленим сторонам, зовнішньому світу про кризовий стан компанії. Я допомагаю знайти вирішення та усунути фактори, що привели до кризи, іноді це означає виявлення несправедливості та вживання контрзаходів. Лише чіткі, тверезі пояснення допомагають проти дезінформації.

- В своєму салоні у Відні ви часто приймаєте українські культурні заходи. Для вас це важливо?

- Перш за все, мені це дуже подобається. Зараз це може здатися трохи дивним, але в мене є відчуття, що я завдячую Україні. Ця країна зробила мою сім'ю великою і, звичайно, колективна ідентичність нашої сім'ї - українська. Принаймні, для тих, хто вважає себе українцями, а не росіянами - на жаль, ця друга тенденція також була і є. Крім того, в Україні так багато чудових талановитих митців! Як можна не хотіти їм допомогти?

- Як ще ви підтримуєте Україну?

- Щодня я підтримую Україну дуже простим способом: розповідаючи людям про неї у моєму розширеному середовищі, а також під час публічних дискусій. Багато людей на Заході досі мало знають про Україну. Я вже не дивуюсь, але виникають питання на кшталт: «Українська мова - це російський діалект?». Або «Президент Путін сказав, що українці та росіяни - це одна нація. Чому ж вони всі засмучені Донбасом?». В таких випадках час зробити глибокий вдих і порахувати до двадцяти... Люди на Заході не можуть у цьому допомогти. Московська сторона дуже ефективно піддала їх бомбардуванню пропагандою протягом багатьох років.

- В Батурині, в будівлі, яка історично належала родині Розумовських, зараз знаходиться музей. Як ви з ним співпрацюєте?

- Музеєм керує надзвичайно віддана директорка Наталія Борисівна Реброва. Я завжди щасливий, коли можу знову поїхати туди, тому що завжди є щось нове, щоб побачити.

- Недавно ви подарували музею Батурина свою фамільну зброю – яку саме?
- Це палаш з  лезом із вуглецевої сталі. Походить від володіння гетьмана Кирила. Також я привіз до музею оригінал універсалу Кирила та указ цариці Єлизавети – вважаю, що вони обидва повинні бути в Україні.

- А чи хотіли б ви повернути будівлю музею у сімейне майно?

- Це навіть трішки божевільніше: мій прадід Кирило Розумовський приїхав до України незадовго до Першої світової війни і придбав руїни на той час, потім приватно профінансував перші реставраційні роботи. Якби він не закріпив стіни і не зробив новий дах, ніколи б не вдалося знову відкрити будинок у 2007 році. Але вже тоді мій прадід хотів подарувати палац людям як музей. І для мене зараз це здійснення його бажання через сто років. Ні, я б не хотів повертати цей будинок, навпаки: я хочу, щоб він залишався музеєм та був корисним для людей. Я вважаю, що в Україні наступні сто років музеї будуть ставати ще важливішими для культурної пам’яті країни.

- Чи хотіли б ви отримати українське громадянство?

- Я бажаю цього вже дуже давно. Але це досить проблематично через те, що Австрійська Республіка дуже неохоче допускає подвійне громадянство. Якщо громадянин Австрії подає заявку і отримує громадянство іншої країни, він ризикує  втратити не лише австрійський паспорт, а й посвідку на проживання і роки виплаченого їм пенсійного та медичного страхування… Втім, я дуже добре уявляю, як би я жив в Україні. Або незабаром, або в похилому віці.