Його батька Йозефа нацисти пригнали до Карінтії у 1942 році на примусові роботи. Парубку було тоді 17. До самої смерті він так і не побачив рідної землі. Це зробив за нього син Пітер: у 2017-му австрійський журналіст розпочав шукати своє коріння. І віднайшов у маленькому селі на Львівщині велику родину!


Йозеф: нова батьківщина

То був кривавий червень 1941 року. Німці протягом перших тижнів війни захопили майже всю Західну Україну, і маленьке зелене село Явора у Карпатських горах стало частиною Дистрикту Галичина. У 1942-му Йозефа та його 19-річну сестру Марію – двох з п‘яти дітей родини Коваль – погнали на примусові роботи. Йозеф потрапив до австрійської землі Карінтія, Марія – до Баварії у Німеччині. Про долю сестри парубок так ніколи більше й не дізнається.

Йому дуже пощастило: розподілили на ферму у Гімельберг, де господарі ставилися до наймита по-людськи. Хоч і доводилося працювати тяжко, та годували досита, а головне – не били, що було виключенням.

По війні змінився уряд, і Йозеф, як і сотні таких самих поневолених українських хлопців та дівчат, отримав «вільну» та дозвіл на проживання. Повертатися додому не наважився: не вірив, що від рідного села хоч камінь залишився. До того ж серце його вже палало іншим: ще під час війни зустрів своє велике кохання, тендітну покоївку Йозефіну (навіть імена у них були схожі!) Тож він одружився, а у 1955 році отримав австрійське громадянство. Народилися діти: синочок Пітер та дві донечки.

Більше трьох десятків років старанно та тяжко працював Йозеф Коваль на лісопилці «Шуріан» поблизу містечка Фельдкірхен, куди колись привіз його у брудному переповненому вагоні потяг з України. Втім, життя цінував і був ним задоволений: побудував хату, любив родинні вечори, ніколи на долю не жалівся та заслужив на повагу оточуючих. Мову, щоправда, за роки забув, натомість карінтійською говіркою оволодів як рідною.

Батьківщину Йозеф згадував рідко та й неохоче – був певний, що з великої родини нікого живого не залишилося. До того ж засів під шкіру страх перед «Russen»: під час війни став свідком того, як «Russen» жорстоко стратили своїх же молодих хлопців за дрібну провину.

У 80-х син Пітер пропонував батькові майнути в Україну на розшуки родини. Той категорично відмовлявся. «Нічого там вже нема, – казав, – усе зруйновано». А ще, наслухавшись історій про Радянський Союз, боявся, що додому вже не повернеться.

Так і помер у 1991 році, не почувши жодного українського слова, переживши лише на чотири роки кохану дружину Йозефіну.


Пітер: поклик крові

Життя тривало. Пітер ростив дітей – вже давно сам був щасливо одружений з красунею Гердою. Змінив декілька професій, поки нарешті не знайшов своє: журналістику. Більшу частину життя працював у відомій газеті «Woche», грав у театрі комедійні ролі, здобув у Карінтії популярність та пошану.

У 2017-му Пітер Коваль вийшов на пенсію. Нарешті настав час відпочити. А серцю щось не давало спокою, муляло, як скалка під шкірою. «Мав дізнатися про своїх українських родичів, не міг так жити», – пояснює він. І поставив собі за мету наступного року будь-що відвідати невідому й далеку Україну.

Від минулого життя батька мав тільки один документ, який весь час охайно зберігав: свідоцтво про відбуття на примусові роботи, Arbeitskarte. Там і значилася назва батьківського рідного села: Jawora. Взявши Google у помічники, Пітер швидко знайшов на віртуальній карті України малесеньку крапочку на Заході, біля самого кордону. Треба готувати подорож!

Чув, що дороги через Угорщину такі розвалені, що можна й колеса загубити. Тому проклав маршрут через Чехію та Польщу (не знав поки що, що й там віднайде рідну кров). Шукав перекладача: написав у Ґете-інститут, де й порадили студента Тараса, провідника у світ Пітерового українства. І все сталося, як бажалося: проти очікувань, швидко й легко перетнули кордон («А я чув, що годинами стояти»), заночували у старовинному прекрасному Львові, який Пітер зве Лемпергом, та й доїхали врешті-решт до таблички "Явора". А далі шлях перекрито: дорожні роботи.


Родинний пазл

Те, що сталося потім, Пітер називає «unwahrscheinlich», неймовірним. Чи збіг обставин, чи містика, досі незрозуміло. Отже, рушили в об‘їзд. Перекладач запропонував спершу попитати у сільраді. Знайшли будівлю, показали співробітникові батьків документ. «Це триватиме якийсь час», - попередив службовець та занурився у товстенні книги. Побігли з Гердою шукати туалет, та убозтвом місцевої вуличної вбиральні були шоковані: «Моя дружина так і не змогла себе примусити туди увійти». Тож довелося стукати у маленький магазинчик поруч, де гостей зустріли дві жіночки – старша та молодша. Уважно придивившися до іноземців, старша спитала першою: «Ви шукаєте когось з родини Йозефа Коваля?» Не давши Петру прийти до тями, молодша додала: «Сина Івана та Катерини Коваль?»

«Від того питання в мене мурашки тілом побігли», – навіть через три роки Пітер не може стримати емоцій. Як виявилося, молодша панянка, милолиця Людмила, була його рідною племінницею, а старша – свекрухою Люди. Та й це лише початок історії.

Рік тому Люда, вчителька за професією, затіялася відновити «сімейне древо». Тепер, запросивши бажаних гостей додому, у сусідню будівлю, одразу ж показала їм плоди свого дослідження. Ось вона, гілочка з порожнім колом для світлини, підписана іменем батька Пітера: Йозеф! До речі, батько Людмили шукав сліди свого дядька Йозефа через «Червоний хрест». Марно! І тільки тепер, після років пошуку та зневірення, родинний паззл почав складатися. А як Пітер побачив фотографію своєї двоюрідної сестри, то ледь не зомлів: це була його викапана рідна сестра! Тепер він знав імена усіх братів та сестер батька, а також своїх кузенів та кузин.

За годину Пітер вже стояв на могилі свого діда Івана. Той помер рано, ще у 1932-му від тяжкої хвороби, Йозефу тоді було 8 років. На руках Катерини (Пітерової бабусі) залишилося п‘ять малих діточок... А ось поруч і Катеринин хрест: вона покинула світ у 1978-му. Пітер та Герда запалили свічки. Сльози ледь не котилися з очей. Та ще й дорогою додому зустріли двох старих, які пам‘ятали Йозефа маленьким білявим хлопчиком...

Далі – більше. «Повернулися, випили кави, аж тут заходить чоловік, дуже схожий на мене! Наче у дзеркало дивлюся, повірити не можу, – оповідає Пітер. – Виявилося, це мій кузен Во-ло-ди-мир», – насилу вимовляє чудернацьке ім’я австрієць. У той же день вони з Гердою побачили місце, де колись стояв родинний будинок Івана Коваля, та й набрали жменьку рідної землі на пам‘ять. А також Пітер зустрів свого другого кузена Михайла та кузину Ірину та й вже не витримав: від щастя заплакав.


Свято єднання

«У суботу зберемося на велике родинне свято! Я запрошую», – постановив Пітер. З цього приводу Люда подарувала нововиявленому австрійському дядькові гарну вишиванку – за збігом обставин, таку ж саму, яку він придбав собі сам. Що ж дивного, схожі смаки! А під час підготовки до свята Пітер та Герда встигли ще намилуватися Львовом та й зустрітися там з Яною, ще однією племінницею, дочкою померлої кузини Пітера Ольги. Яна прекрасно володіє німецькою, тому цього разу навіть перекладач не знадобився.

З новою родиною


Ту подорож та свято, на яке запросили майже 40 гостей, Пітер потім докладно опише у своїй книзі «Сага Ковалів: 76 років темряви». Найбільше його зворушило, що кожен приніс подарунок для свого австрійського родича: ікони, цукерки, горілку, навіть самозбирані білі гриби! Кожен бажав поспілкуватися з Пітером та Гердою: після свята знесилений перекладач Тарас заснув просто в автівці. «Українські щирість та гостинність мене вразили», – згадує Пітер. Молилися українською. Співали гарних пісень. Пітер не розумів слів, але почуття сповнювали його серце: уся історія нагадувала казку. Наприкінці зробили велике родинне фото, яке прикрашатиме згодом настінний родинний календар.

Під час свята Пітера чекала ще одна несподіванка: виявилося, що у Кракові у нього теж є родичі! Там мешкали його двоюрідні брат Анджей та сестра Єва, діти батькової сестри Марії, тої самої, яку забрали на роботи у Німеччину.

Тож після прощання з українськими родичами, після палких обійм та обіцянок зустрітися знову, вже дорогою додому, Пітер та Герда відвідали ще й Краків та познайомилися з родинами Анджея та Єви. Пітер дізнався, що тітка Марія після війни працювала на відомій фабриці Шіндлера. Померла вона у тому ж 1991 році, що й брат Йозеф – його батько.


Нашому роду нема переводу!

Так три роки тому почався у житті Пітера та Герди новий «україно-польський етап», сповнений емоцій та нових відкриттів. Пітер з дружиною ще декілька разів відвідали Україну, де брали участь у хрестинах Ліни – середньої дочки племінниці Людмили та її чоловіка Степана. На жаль, відсвяткувати разом народження молодшого синочка Люди Євгена вже не судилося через пандемію. Натомість польські родичі встигли погостювати у Пітера та Герди у Карінтії, на радість усім.

Як справжній дослідник, Пітер Коваль збирав факт за фактом, світлину за світлиною, нанизував згадку на згадку, аж поки не доплів намисто родинної історії, уклавши та видавши насичену подробицями і фотографіями книгу про своє українське коріння. «Бо я журналіст, я мав знайти правду, інакше не міг спати!» – всміхається він.

Навіть на пенсії Пітер продовжує займатися улюбленою справою: пише та видає статті, бере участь у театральних постановах, багато подорожує. Намагається вчити українську мову, хоч кириличний алфавіт дається нелегко. Вони з Гердою вже зробили перше щеплення проти ковіду. Не можуть дочекатися, коли стане можливою нова подорож до Явори – мальовничого селища в українських Карпатах, де майже сто років тому народився білявий хлопчик, який започаткував – всупереч війні – нову україно-австрійську гілку на дереві династії Ковалів. Тож хай їм усе вдається!


Віта Вітренко