Контроверсійна біографія Кирила Розумовського до сьогодні містить багато прогалин та невизначеностей. Виною цьому вагомий вплив російської пропаганди на українську історіографію і недостатні зусилля вітчизняних дослідників для розвінчування великоросійських імперських міфів. Сьогодні, у день 292-их уродин Кирила Розумовського, Ukrainian Time публікує роздуми графа Грегора Розумовського, прямого нащадка останнього гетьмана, про його походження, відносини з козацькою старшиною та російськими імператрицями. 

Про великоросійську імперську пропаганду, гетьманство та стосунки з імперським центром

Значна частина української історіографії перебувала під впливом некритичного сприйняття великоросійської імперської пропаганди. Це також пов’язано з тим, що навіть видатні історики, очевидно, помилялися в тому, що сприймали синоптично (оглядово) хронологію подій у Петербурзі та Москві, з одного боку, та в Гетьманаті - з іншого. А це прості речі.

По-перше, Олексій і Кирило були не синами селян, а походили з шанованої родини реєстрових козаків. Їх мати, Розумиха, походила з родини Дем’яшко, сім’ї, яку цілком можна порівняти, наприклад, з родиною Лизогубів.

По-друге, Єлизавета Петрівна та Олексій Григорович Розум (брат К. Розумовського – прим.ред.) зустрілись раніше, ніж вона стала царицею. Вони познайомились за 4-6 років до її путчу. Це дивна річ, серйозні історики пишуть, що вони, напевно, зустрілись близько 1736 року, і що Єлизавета вже була царицею Росії. А в наступному рядку говориться про те, що вона прийшла до влади лише в 1741 році і до палацового заколоту ніхто не вірив, що вона зійде на престол. І крім того, подекуди зазначається, що Єлизавета ніколи не була б коронована без підтримки козацької шляхти. Інколи навіть перераховуються рідні та друзі родичів Олексія, які допомагали Єлизаветі І заволодіти королівською короною. Так, без Олексія та його зв’язків Єлизавета не мала б підтримки старшини. Можливо, вона і не потребувала їхньої підтримки… 

Кирило тоді був досить юним (у 1750 р. йому виповнилось 22 роки), хоч і достатньо освіченим, проте ще знадобився певний час, поки він зміг реалізувати свої уявлення (при тому, що він був оточений гарними радниками). У 1750 р. Кирило був обраний гетьманом Лівобережної України, у 1759 р. приєдналась Правобережна - до речі, без участі Петербурга - і в 1759 р. він став кошовим запорозьких козаків. І все це справді проти волі царського двору. Людина, яка робить це можливим, - «старий Мирович», мазепинець старої школи.

Так, це правда, Кирило часто був у Петербурзі. Як і велика кількість політиків ЄС у Брюсселі. Або губернаторів США у Вашингтоні. Тому що рішення приймалися там, бо там був центр влади. З Батурина Кирило ніколи не зміг би захистити інтереси Гетьманату.

Кирило у своїй інавгураційній промові перед зібранням козаків заявив, що «напевно, не зможе повернути великих днів Мазепи». У нас є професійні історики, які пережили ще тоталітарний режим СРСР... і нічого в них «не перемкнуло»? Чому Кирило таким чином палко, захоплено згадує абсолютного сатану імперії (Івана Мазепу – прим.ред.)?

Про реформи гетьмана Розумовського

Я не хочу приховувати той факт, що він не був великим всеосяжним генієм, яким його дехто вважав. Йому добре вдавалось розпізнати, хто для чого підходить, а потім це відповідно використовувати. Але тоді він був, мабуть, єдиним у Петербурзі, хто не лише чув про Іммануїла Канта, але й вивчив його належним чином.

Усі його реформи, те, як він зміцнив селян, зокрема, збільшивши кількість млинів і тим самим знищивши монополію млинарів, як сприяв тому, що членів козацької старшини почали вважати за дворян по всій Європі, і значення Гетьманату повністю змінилось.

Щодо «феодалізації». Його військова реформа, аналогічна реформі у Прусії, безумовно, не йшла достатньо швидко, щоб розпочати війну з Російською імперією в 1764 році. Однак це не означає, що вона була поганою і не сприймалася серйозно.

Юридична реформа, яка, у свою чергу, позбавила старшину багатьох привілеїв та підняла Гетьманат до західноєвропейського рівня, згадується якось мимохідь. Потім у черговій товстій книзі ми читаємо рядки, в яких історик з усією серйозністю пише, що він «ще не розмірковував над цим», і залишає інформацію як є.

Про прихід до влади Катерини ІІ та її роль у долі Розумовського 

Єлизавета помирає в 1761 році, її племінник Петро III стає наступником імператриці. Петро оголошує про розпуск Гетьманату (і розлучення з Катериною через позашлюбне зачаття майбутнього царя Павла I «Романова» від графа Салтикова), у 1762 році Петра вбили за активної підтримки гетьмана. Через кілька місяців, у травні 1763 року, Генеральна Рада та Кирило декларують у Батурині суверенітет Гетьманату та проголошують монархію. Чи буде будь-яка освічена людина стверджувати, що це було просто «примхою» Кирила? Але саме так висловлюються сьогодні українські історики. Отже, ще раз: Петра вбивають у 1762 році, оскільки він ставить під сумнів статус Катерини. У травні 1763 року Кирило чинить так само. А потім він дотримується цього до листопада 1764 року. Гадаєте, Катерина раділа з цього? І у неї не було й найменшого бажання позбавитись гетьмана?

У 1762 р. починається громадянська війна, Катерина перемагає, у 1763 р. Кирило хоче створити суверенний Гетьманат, на що Катерина дуже рішуче каже «ні». У 1764 р. зроблено спробу - за явної участі Гетьманату - розпалити новий конфлікт у імперії. І коли це не вдалося, Кирило йде у відставку. Проте Кирило не потрапляє на шибеницю, що є дивом, а лише отримує домашній арешт у розкішному будинку в Петербурзі. Йому категорично заборонені поїздки до України. І щоб все гарно поєднувалось, його «просувають» до «фельдмаршала» без будь-якої командної влади чи функції. Як і кожному російському фельдмаршалу, Кирилу також надають особистого охоронця, який з цього моменту супроводжує його скрізь. Лише після того, як запорожці були розбиті, охоронця Кирила відкликали і дозволили Розумовському повернутися в Україну. Що, до речі, він зробив негайно. Після цього він залишався у Батурині до своєї смерті в 1803 році. Його старший син Олексій, який тоді був міністром царя Олександра I, склав епітафію Кирила зовсім інакше, ніж спочатку передбачав його батько: замість оригінального тексту (Hetmanus ad utramque Ripam Borysthenis Copiarumque trans Cataractas Dux) весь текст вийшов про Сенат у Петербурзі та Президента Академії наук тощо.

Про применшення Катериною ІІ історичної пам’яті про Розумовського

За всім цим завжди стоїть питання: «cui bono?» («кому це вигідно?» - прим.ред.). Чому Катерині II було так важливо зменшити пам’ять про Кирила? Відповідь - «нічого особистого». Вона, мабуть, цілком переймалася відродженням часу «золотої осені» з 1750 по 1764 рік, коли історія незалежного Гетьманату закінчилася Полтавською битвою. «Глухівський» період Малоросійської колегії з Полуботоком, Апостолом та Скоропадським не має значення, оскільки український порядок денний перебував у веденні Петербурга.

При цьому країна втрачає ще 50 років своєї історії так само, як і (неодноразово підроблений) Переяславський договір повністю нівелює роль засновника держави Богдана Хмельницького. В офіційній (імперській та радянській) російській історіографії написано: у 1654 р. українське козацтво звільнилося від польського правління і попросило царя Олексія Михайловича приєднати Україну до царської імперії. Після цього, окрім «зради» гетьмана-відступника Мазепи, у країні насправді нічого не відбулося, люди були щасливі та задоволені. Спроба козацької шляхти/генеральної старшини встановити монархію із законним династичним гетьманом як монархом перетворила б Гетьманат на державу в західноєвропейському розумінні (Польща все ще мала принцип виборчої монархії, але в Західній Європі не було прийнято як рівнозначне).

Мова не йшла про Кирила як про людину чи його родину, а просто про абстрактний політичний принцип: Гетьманат/Україна могла б вижити як суверенна держава, якби вона знала (і брала участь) «правила гри» європейських держав. Кирило, безумовно, був дуже обдарованим політиком, і це був успіх, але ні він, ні його старший брат не були справжніми натхненниками, які планували всю справу. Швидше за все, мабуть, багато старих мазепинців об’єднувались навколо Кирила... і він, в свою чергу, хотів бути поруч. Для обох сторін щасливий збіг обставин в тому, що їхні бажання були однаковими.


Розгорнуте інтерв'ю графа Розумовського для Ukrainian Time читайте за посиланням.