Про головні підсумки і напрацювання Двостороннього року культури Україна-Австрія, про стратегію і найближчі плани роботи Українського інституту Ukrainian Time поговорив з Генеральним директором Володимиром Шейком.


Володимире, за кілька років Український інститут став головною державною установою, яка представляє українську культуру в світі. Зрозуміло, що за цим стоїть велика робота команди. Одне з перших повідомлень Українського інституту у Facebook стосувалося пошуку персоналу: «Дуже сподіваємось знайти однодумців, енергійних та відповідальних людей, готових будувати разом з нами державну установу нового формату». Минулі роки показали, що таких людей знайти вдалося. Розкажіть, будь ласка, якою сьогодні є команда Українського Інституту та як відбувається відбір у dream team?  


Команда Інституту дуже строката і розмаїта, і в цьому її сила. Головний критерій, за яким ми формували команду - це експертність у ключових сферах нашої діяльності: мистецтво (театр, візуальне мистецтво, література, музика, кіно), громадянське суспільство, освіта, наука тощо. Робота в культурній дипломатії вимагає поєднання дуже специфічного набору компетенцій: з одного боку, навичок культурного менеджменту і комунікацій, експертизи в одній чи кількох сферах культури, а з іншого - розуміння принципів і механізмів дипломатичної служби та специфіки роботи в державній установі (бюджетне законодавство, авторське право, закупівлі, діловодство). Тому від усіх наших співробітників ми очікуємо спроможності і бажання розвиватися, оскільки знайти готового фахівця з відповідною кваліфікацією дуже непросто.

Додам до цього, що через те, що інституція була створена з нуля, дуже багато процедур також доводилося виписувати самотужки, бо готових рецептів щодо того, як проводити закупівлі інтелектуального продукту чи організовувати заходи за кордоном в лещатах української бюрократії, нам ніхто не давав. На деякі питання наше законодавство взагалі не дає однозначних відповідей. Усе це зробило перші місяці нашої роботи дуже складними, і я дуже вдячний і креативній команді, і бек-офісу (фінансистам, юристам, закупівельникам), які доклали багато зусиль, щоб цей велосипед нарешті поїхав.

Мені здається, що команда Інституту надзвичайно віддана ідеї культурної дипломатії і розуміє, наскільки ця робота є справді державотворчою. На цьому шляху моїх колег об’єднує ще одна важлива характеристика і цінність - я би назвав її життєстійкістю, спроможністю змінюватися в складних умовах і долати їх.

Тобто за будь-якою “командою мрії” стоїть величезна робота самої цієї команди. Ще одна з наших цінностей, напрацьована протягом двох років активної роботи, - це відданість або, не побоюся цього слова, служіння великій меті. Ця здатність, а також вміння бачити ширший горизонт своєї роботи і є, напевно, ключовою для будь-кого, хто хоче в нас працювати.


Початок роботи Українського інституту відбувався із проведення публічних стратегічних сесій, брейнстормів із залученням спеціалістів зі сфери культури та дотичних галузей. Наскільки це допомогло вибудувати систему роботи Інституту?


Зазвичай, у перші роки роботи нові інституції фокусуються передовсім на аналітиці та розробці стратегії. У нас цієї розкоші не було: уже в перший рік існування довелося реалізовувати багато проєктів (зокрема такі масштабні, як співорганізація двостороннього Року культури Україна-Австрія), і водночас займатися стратегуванням.

З одного боку, поєднати ці процеси було досить складно. Нещодавно в когось прочитав вираз, який добре це описує - наче ти будуєш літак і одночасно летиш на ньому. З іншого боку, це дало нам можливість одразу перевірити багато різних форматів на практиці і зрозуміти, що в наших умовах діє ефективніше, а з чим поки що варто зачекати.

До процесу стратегування ми долучили десятки представників державного та громадського сектору в культурі та дипломатії з України та з-за кордону. Зараз уже важко точно підрахувати, але гадаю, в процесі написання стратегії ми провели понад 200 зустрічей, стратсесій та консультацій. Різні країни практикують різні підходи до роботи з інструментами м’якої сили. Нам треба було дослідити ключові і сформулювати, який підхід зараз є найбільш дієвим для України.

Нам усім довелося багато чого вчитися, зокрема, посилювати як власну експертизу в культурній дипломатії, так і сприйняття цієї дисципліни в Україні. У цьому нам дуже допомагали і допомагають міжнародні партнери - “братні” інституції культурної дипломатії Великої Британії, Німеччини, Литви, Чехії, Франції, а також Американські Ради з міжнародної освіти зі своїм проєктом передачі знань з публічної дипломатії.

Усе це зробило процес роботи над стратегією більш експертним, відкритим та інклюзивним. В результаті у нас вийшов гнучкий і практичний документ, придатний для роботи в турбулентних умовах. Це підтвердилося під час пандемії, коли нам довелося за місяць повністю переформатувати план дій на 2020 рік. Ми замінили одні проєкти на інші, але наші стратегічні цілі все одно виконуються, просто іншими засобами.


У одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що «ми (Україна і українська культура) цікаві як щось невідоме». Це стало своєрідним лозунгом роботи Українського інституту. А що нового відкрили Ви для себе?


Я часто кажу, що культурна дипломатія - це не лише відкриття України для світу, а й для самих себе. На жаль, наше суспільство дуже мало знає про свою інтелектуальну культуру та історію, про той культурний обмін, який століттями пов’язував Україну з Європою та рештою світу. Багато людей звикли думати, що українська культура - це щось рустикальне, провінційне, загумінкове, неглибоке, а тому не варте уваги. Я вважаю, що місія Українського інституту - переконати всіх, що українська культура - невичерпний предмет для пізнання і захоплення.

За час роботи в Інституті я відкрив для себе або краще пізнав чимало дивовижних речей. Це мистецтво українських шістдесятників: художників, письменників, музикантів, режисерів, - яке розвивалось в опозиції до офіційного соцреалістичного канону та всіляких малоросійських ансамблів співу і танцю. Це українська барокова музика і партесний спів XVII-XVIII століття. Це культурне надбання та історія кримських татар. Це література і наукова діяльність української еміграції, штучно викреслена з нашої свідомості у радянський час, та історія заснування українознавчих осередків в Європі та Північній Америці. Це українське німе кіно 1920-1930 років та авторське кіно першої декади незалежності. Це сучасний незалежний театр і нове покоління режисерів та драматургів, які повільно, але впевнено завойовують закордонні сцени. Звісно, це й український авангард та велика кількість митців з України, які реалізували себе в інших національних культурах. Через культурну дипломатію ми повертаємо собі своє.


Безумовно, стереотипи щодо України таки існують. У Вас уже є алгоритми роботи з ними? Які труднощі виникають крім того в роботі з цільовими аудиторіями закордоном?


Навряд чи тут можна виробити якийсь стандартний алгоритм, оскільки всі ці стереотипи часто-густо зумовлені дуже локальним контекстом, специфічними обставинами розвитку історії та культури цих країн та двосторонніх відносин з Україною і, відповідно, сприйняття ними України. Також чинником, про який не варто забувати, є пропагандистська діяльність Росії проти України - в якихось країнах вона активніша, а якісь країни менш сприйнятливі до цього.

Одним із системних рішень для роботи з місцевими контекстами є дослідження - широкі кількісні опитування щодо сприйняття України середньостатистичними іноземцями, глибші якісні опитування експертного середовища, моніторинг та аналітика ЗМІ тощо. Це дуже важливий інструмент, оскільки саме він дає нам змогу визначити, з чим ми починаємо працювати (так званий baseline), і згодом відстежувати результативність своєї роботи.

Серед очевидних причин, які ускладнюють нашу діяльність за кордоном, я би назвав дистанційну роботу. Ми працюємо з Києва, тож організовуючи події за кордоном, нам часто доводиться покладатися на комунікаційні ресурси партнерів і, відповідно, залежати від їхніх компетенцій, рівня роботи, якості. У таких країнах, як Туреччина, Японія, Угорщина роботу на відстані ускладнює ще й мовний бар’єр.

Ще один виклик - це обережне ставлення до культурних проєктів з України. Іноземці охочіше підуть на британську виставку чи французьке кіно, аніж ризикнуть сходити на подію, організовані маловідомою Україною. Утім, коли люди все ж таки приходять на українські події, то бувають приємно вражені їхнім рівнем, якістю і змістом. Саме так, поступово, ми і здобуваємо прихильників за кордоном.


В одному з інтерв’ю Ви зазначали, що окрім дипломатичних представництв, одними з основних партнерів Інституту є громадські організації, бізнес, експерти, діаспора. Поясніть, будь ласка, цю тезу, і хто є Вашими партнерами, зокрема, в Австрії?


Культурна дипломатія - це складна екосистема з багатьма гравцями. Природно, що для Українського інституту наші посольства, організації закордонних українців та університетські осередки україністики є очевидними першими “точками входу” в іншу країну. Нам пощастило, що в Австрії присутня активна і дієва українська громада, яка нам дуже допомагала з контактами й організацією подій.

З іншого боку, наш мандат - це передовсім робота з іноземними аудиторіями. Тому заходячи в нову країну, ми шукаємо потенційних партнерів - це важливі культурні інституції та знакові події (музичні, театральні та кінофестивалі, музеї, наукові установи тощо). Налагодження партнерств саме з фаховим середовищем - це запорука сталості в культурній дипломатії.

Якщо говорити про Австрію, наше знайомство з нею почалося бурхливо - з двостороннього Року культури, в організацію якого була залучена низка інституцій як з українського, так і з австрійського боку і з якими ми активно співпрацювали - це Посольство України в Австрії, Міністерство закордонних справ Австрії, Австрійський культурний форум, Австрійське бюро кооперації у Львові. Хоч кожна організація формувала свою власну програму, ми співпрацювали з усіма та іноді робили спільні проєкти.


За словами Павла Клімкіна, екс-міністра закордонних справ, основним завданням Українського Інституту у 2019 році було проведення Двостороннього року культури Австрія-Україна. Як відбувалась підготовка і за якими критеріями відбирались учасники?


Двосторонній Рік культури Україна-Австрія 2019 було проголошено очільниками двох держав у вересні 2018 року. Як ви самі розумієте, часу на підготовку залишалося дуже мало. Природньо, що першим кроком був візит до Відня і зустріч з Послом України в Австрії Олександром Щербою. У Посольства вже була напрацьована низка своїх проєктів, частину з яких ми згодом втілили спільно - наприклад, концерти українських симфонічних оркестрів у Зальцбургу та Граці, концерт барокової музики у Відні, аудіогіди українською мовою в музеї Бельведер.

Паралельно наш зовсім крихітний на той момент програмний відділ інтенсивно працював над підготовкою власної програми. Ми вирішили зробити ставку на музику, з огляду на важливість саме цього виду мистецтва в Австрії. Левова частка наших проєктів там стосувалася найрізноманітніших музичних форм - від згаданого вже бароко й української класики до творів основоположника українського музичного модернізму Бориса Лятошинського, авангарду Сильвестрова чи сучасних інтерпретацій етніки від Онуки, сакральної музики від Alter Ratio або вже зовсім екзотичної електроакустичної музики.

Утім, ми не обмежувалися тільки музикою, але й “зайшли” на ключові культурні майданчики Австрії: з мультимедійним фестивалем в Музейному кварталі, виставкою сучасних художників у Віденській академії мистецтв, дискусією в Музеї сучасного мистецтва mumok, програмою українських кіноновинок на головному глядацькому кінофестивалі Австрії Viennale чи ретроспективою Кіри Муратової в Австрійському музеї кіно. Такий підхід дозволив нам не лише налагодити співпрацю з ключовими австрійськими культурними інституціями, але й достукатися до їхніх аудиторій. Таким чином ми підтвердили на практиці ті критерії, за якими ми плануємо проєкти й обираємо партнерів - це мають бути інституції з власними командами й ресурсами, які знають свої середовища й мають вплив. Згодом ці критерії увійшли і в нашу стратегію.


Перша велика академічна подія Українського інституту – конференція «Між Києвом і Віднем: історії людей, ідей і об’єктів в обігу та русі». Якою була ціль проведення такої конференції, які теми цікавили учасників, якими є її здобутки?


Робота над цією конференцією дозволила заявити про Український інститут як нового гравця в середовищі світової україністики, в першу чергу завдяки нашим партнерам - Інституту наук про людину (IWM, Відень) і Центру міської історії (Львів), які є знаними і поважними дослідницькими інституціями. Нам вдалося зібрати вражаючу когорту з понад 30 науковців-україністів з усього світу, які дослідили найрізноманітніші теми, що пов’язують геополітичний простір між Києвом і Віднем: від розвитку вегетаріанства й архітектури бруталізму до питань міграції та постколоніальних студій. Ми плануємо видати ці доповіді окремою збіркою у 2021 році.

Заявлена тема конференції дозволила нам не лише поглянути на відносини Австрії й України під новим кутом, ширшим за стандартний міф про “доброго цісаря” та “золотий вік бабці Австрії”, але й продемонструвати величезний обшир цікавих тем для міждисциплінарних досліджень, які можуть запропонувати будь-якому досліднику українські студії. До речі, це була перша міжнародна українознавча конференція, організована за рахунок державного бюджету...


Двосторонній рік культури Австрія-Україна минув. Що Ви можете взяти на озброєння для створення майбутніх проєктів такого масштабу?


Як я вже казав, ми вже взяли відпрацьовані нами ключові формати та програмні критерії і включили їх у стратегію Українського інституту.

У концерті з симфонічним оркестром Віденського радіо ми опрацювали формат розширення аудиторії через подальшу трансляцію записаного контенту на ширшу аудиторію на хвилях національного австрійського мовника - завдяки цьому слухачів у цього концерту було на порядок більше, ніж у залі. Тепер ми намагаємося інтегрувати у наші проєкти стріми, трансляції, записи, медійні спецпроєкти там, де це можливо.

Досить очевидні висновки - це потреба у завчасному плануванні і цілісній концепції. Це дозволило б рівномірніше наситити програму подіями упродовж року та здійснити потужнішу комунікаційну кампанію усього Року культури, а не лише окремих заходів.

Також важливо більше координувати зусилля між Українським інститутом, Міністерством закордонних справ та посольствами - це підтвердили й висновки дослідження результатів Двостороннього року, які нам надала незалежна дослідницька компанія.


Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба 30 липня затвердив стратегію розвитку Українського інституту на наступні 5 років. Міністр також окреслив поділ країн, у яких працюватиме Український інститут, на пріоритетні та важливі. Різниця, за його словами, полягатиме в обсязі ресурсів, що виділятимуть на них. Тобто діяльність Інституту у пріоритетних країнах фінансуватимуть більше. Австрія потрапила до переліку важливих країн – з чим це пов’язано?


Відмінність між пріоритетними та важливими країнами полягає в тому, що діяльність в пріоритетних країнах здійснюється в більшому обсязі, ніж у важливих. Ми змушені були запровадити таке розрізнення, як і поетапне розширення географії діяльності Інституту, через обмеженість ресурсів, адже попри велике бажання, ми ніяк не зможемо запрацювати одразу й усюди. Іншим країнам знадобилось багато років, аби створити широку, ефективну, дієву мережу культурних представництв. Отож, Український інститут розширюватиме свою діяльність поетапно, відповідно до географічних пріоритетів МЗС.

Ключовим напрямом для нас була і залишається Європа і в цілому євроатлантичний напрям. Це такі країни, як Польща, Франція, Німеччина, Велика Британія, Угорщина, Італія, Нідерланди. За цими параметрами до них належить і Австрія. Окрім того, ми хочемо й надалі працювати в Австрії, щоб примножити результати і не втратити зв’язки, які ми здобули в результаті Року культури.


Перед презентацією стратегії Ви подякували Посольству США, МЗС, Фонду "Відродження", компанії One Philosophy. У чому полягає їхній внесок у створення стратегії Інституту?


Ми розпочали роботу зі створення філософії бренду, в чому нам допомогли One Philosophy. На основі цих напрацювань було вироблено принципи і цінності організації, а також створено візуальний образ і корпоративний стиль Українського інституту.

Міністерство закордонних справ, у сфері управління якого перебуває Український інститут, допомагало нам краще зрозуміти політичний контекст різних країн, підтримувало наш зв'язок з закордонними дипломатичними установами, допомагало долати бюрократичні перепони.

Міжнародний фонд “Відродження" допоміг нам організувати першу стратегічну сесію, його фахівці ділилися своєю міжнародною експертизою та допомогли запустити дослідження сприйняття України в інших кранах, зокрема у Польщі.

Посольство США в Україні та Американські ради з міжнародної освіти послідовно допомагають не лишу Українському інституту, але й МЗС та Дипломатичній академії в рамках програми передачі знань з публічної дипломатії. Завдяки цій програмі співробітники Інституту змогли побувати на ознайомчих поїздках у США, відвідували тренінги та онлайн-курси з публічної дипломатії та комунікацій. Американські ради закупили для нас бібліотечку книжок про культурну і публічну дипломатію, а також профінансували серію стратегічних сесій з розробки репутаційної стратегії.

Києво-Могилянська бізнес-школа запросила мене на річний курс для топ-менеджерів “Школа стратегічного архітектора”. Мій диплом - підсумковий проєкт, створений разом з командою під час навчання на Школі, став основою стратегії Українського інституту.


У яких країнах Український інститут планує відкриття філій, у якій послідовності та в які терміни?


У своїй стратегії ми опрацювали і запропонували чотири різні сценарії роботи в інших країнах - від дистанційної роботи з київського офісу (так, як це відбувається зараз) до різних форматів повноцінного представництва. Відкриття філій вимагає суттєвих змін в українському законодавстві і значного збільшення бюджету Інституту. Оскільки в такі нестабільні часи ніхто не дасть нам цих гарантій, ми не можемо повноцінно запустити цей процес.

Утім, було б чудово відкрити пілотну філію і потім поширити цей досвід на інші країни. Найбільше для цього надається Польща - це наш важливий міжнародний партнер, між Україною і Польщею існує достатньо високе взаємопроникнення культурних середовищ, це сусідня країна і, що теж важливо, у Посольства України в Польщі вже є приміщення, де міг би розміститись Український інститут.


У дискусії про синергію гравців у сфері культурної дипломатії Ви справедливо зазначили, що Ваша робота має базуватись на точних даних, і повідомили, що уже проводяться необхідні дослідження у семи країнах. Які це країни і що це за дослідження?


Серед вже завершених - дослідження результатів двостороннього Року культури Україна-Австрія, про яке я вже згадував, а також дослідження європейських ЗМІ, в якому ми вивчали, як європейські медіа висвітлюють роль України у важливих історичних подіях - наприклад, Другій світовій війні чи дисидентських рухах у Східній Європі. Дослідження європейських ЗМІ ми робили разом із компанією One Philosophy, і згодом воно має трансформуватися в дослідження шкільних підручників з історії. Тобто це буде великий зріз того, як формуються уявлення європейців про Україну - спочатку в школі, а потім через засоби масової інформації. Це також дасть чітку картинку для наших дипломатів, куди вони можуть прикладати свої зусилля, якщо десь інформація про роль України подається хибно або з упередженням.

Також спільно з фондом “Відродження” ми проводимо низку досліджень щодо сприйняття України та очікувань від неї в країнах нашої пріоритетної географії - Франції, Німеччині, Польщі, Угорщині, США, Туреччині та Японії. Ці дослідження проводяться методом глибинних інтерв’ю з експертами. Їхнім результатом будуть конкретні рекомендації щодо того, як здійснювати політику культурної дипломатії в цих країнах.

Ви можете спитати, а що з опитуваннями громадської думки в цих країнах? Такі дослідження теж потрібні, але вони дуже дорогі, і їхня реалізація потребуватиме цілого консорціуму різних державних і міжнародних організацій. Я знаю, що над цим уже працюють Міністерство закордонних справ спільно з інститутами Європейського Союзу.


У тій самій програмі Ви поскаржились, що бюрократичні умови часто заважають працювати ефективно, зокрема - оперувати фінансами. Також майже неможливим у цих умовах є публічно-приватне партнерство, тобто, співпраця з бізнесом. У Вас є конкретні пропозиції змін, які допомогли б просунутись у цьому питанні?


Український інститут вже залучає позабюджетні ресурси від інших організацій. Наприклад, наші партнери можуть покривати частину бюджету спільного проєкту. Іноді це консультаційна чи комунікаційна підтримка, або оплата праці залучених менеджерів. В перерахунку на гроші такі внески є доволі суттєвими.

Що ж стосується системної співпраці зі спонсорами та державно-приватного партнерства, я б тут виділив дві ключові проблеми: законодавчу й етичну. Усі залучені нами спонсорські кошти автоматично стають бюджетними, тобто на них поширюються усі абсурдні обмеження, притаманні бюджетній сфері України. На практиці це означає, що ці кошти часто неможливо використати за призначенням, і тому простіше не мати з ними справи взагалі.

Щодо етичного аспекту. В Україні досі немає, так би мовити, етичного кодексу щодо того, як державним установам працювати з приватними коштами. Чи можуть бути це винятково українські бізнеси, чи також іноземні? Як уникнути конфлікту інтересів, якщо це бізнеси, пов’язані з політичними фігурами? Які зобов’язання може, а які не може брати на себе державна установа, коли бере приватні кошти? Як оцінити репутаційні ризики від співпраці з приватними донорами? Як забезпечити незалежність рішень, незаангажованість інституції у цьому випадку? На всі ці питання ще доведеться шукати відповіді.


Однією зі своїх улюблених книжок Ви назвали збірку есеїв австрійського письменника Карла-Маркуса Ґаусса «Європейська абетка». Чому саме вона потрапила до переліку Ваших улюблених книжок та які австрійські літератори Вам ще до вподоби?


Мені подобається ця дотепна і гостра книжка, в якій письменник розмірковує про явища, що визначають минуле, сьогодення і майбутнє європейських спільнот. Він шукає відповіді на питання, які непокоять і мене - що саме об’єднує і роз’єднує багатоголосу Європу, яке місце України у цьому строкатому гармидері? Ґаусс міркує про переплетення культур як джерело напруги, що завжди була каталізатором культурного й економічного розвитку Європи - і цей посил близький мені як культурному дипломатові, який вірить в обмін ідеями і відкритість спільнот.

Завдяки Року культури я відкрив для себе Йозефа Рота, майстерного оповідача історій про втрачені світи Галичини і Східної Європи, який перекидає ще один культурний місток між Україною й Австрією. Також я захоплений Ельфріде Єлінек, чиї романи читаю ще зі студентських років. Це і насолода, і випробування, бо мало письменників так безжально споглядають і викривають людину, її вади, фантазії і бажання. Пригадую, як кілька років тому мріяв продюсувати постановку її “Піаністки” на київській незалежній “Сцені 6” і навіть написав письменниці листа, але отримав відмову - з’ясувалось, що Ельфріде ще нікому не дозволяла інсценізувати свій найвідоміший роман.