26 травня 2020 року на 94-му році життя відійшов у вічність світило медицини, всесвітньо відомий вчений, талановита та прекрасна людина Олег Горникевич.

Сьогоднішній матеріал із серії публікацій Ukrainian Time про видатних українських діячів на теренах Австрії присвячено життєвому шляху австрійського біохіміка українського походження, який 80 років прожив за межами України.

Олег Горникевич – вчений-легенда світу нейрофізіології, який першим в історії медицини дослідив роль дофаміну у лікуванні хвороби Паркінсона.

Олег Горникевич (17.11.1926-26.05.2020) – доктор медичних наук, біохімік, вчений, дослідник, фармаколог, невролог, викладач, номінант на Нобелівську премію з медицини та лауреат престижної премії Воррена Альперта.

Як пов’язаний з Україною?

Народився на Львівщині в селі Сихів у сім’ї священника. У 10 років пішов навчатися разом із братами до школи ім. Маркіяна Шашкевича та проживав у Львові. Однак у 13-річному віці на початку Другої світової війни разом із родиною змушений був переїхати до Австрії.

Як пов’язаний з Австрією?

Більшу частину свого життя жив та невтомно працював на благо людства у Відні.

Австрійський етап життя розпочався із навчання в одній із віденських гімназій, а згодом Олег Горникевич вступив на медичний факультет Віденського університету. Вибір присвятити себе медицині значною мірою був сформований під впливом старшого брата, який на той час був лікарем. Майбутній вчений понад усе хотів бути схожим на нього. Після успішного завершення університету Горникевич обрав для себе дослідницький шлях та залишився працювати у своїй alma mater. Спершу працював асистентом в університеті та інтерном у віденській лікарні Рудольфа, а з 1964 року зайняв посаду викладача у Фармакологічному інституті Віденського університету. З 1976 року працював на посаді доцента. З 1995 року - почесний професор Віденського університету.

До 1999 року очолював Інститут біохімічної фармакології Віденського університету. В 1978 році заснував Центр досліджень мозку при Віденському медичному університеті, де і працював до кінця життя. До 2006 року був головою Українського лікарського товариства Австрії.

Цікаві факти

Історичне відкриття: першим у світі ґрунтовно дослідив що відбувається з мозком людини, що має хворобу Паркінсона, та визначив, що основною причиною захворювання є нестача дофаміну в головному мозку. Дофамін є гормоном та нейромедіатором, який відіграє ключову роль у контролі рухів м’язів. Тому зниження концентрації дофаміну у мозку призводить до «тремтливого паралічу». Визначення цього фактору стало справжнім проривом та революцією в медицині.

• Відіграв центральну роль у розробці терапії та покращив якість життя мільйонів людей у всьому світі. Лікування леводопою (хімічний попередник дофаміну, який компенсує дефіцит гормону і в результаті хворі можуть рухатись майже без обмежень) до сьогодні є найдієвішим і найефективнішим у боротьбі з хворобою Паркінсона.

Нобелівська премія: з 1973 по 2000 роки професора десять разів висували на здобуття Нобелівської премії в галузі медицини, однак лауреатом так і не судилося стати. Востаннє в 2000 році Нобелівський комітет відхилив кандидатуру Олега Горникевича. Таке рішення викликало масову хвилю обурень та протесту в науковому світі, 269 провідних неврологів та дослідників мозку з 24 країн світу написали листа з критикою цього рішення, який був опублікований в одному з найвідоміших наукових журналів світу «Science» («Наука»).

• Здобув велику кількість міжнародних нагород, серед яких – Медаль Американського товариства досліджень неврологічних та спадкових хвороб (1969), Золота медаль Канадської Асоціації хвороби Паркінсона (1970), Премія Людвіга Вітгенштайна Австрійського наукового фонду (1993), Медаль Віденського товариства лікарів (2001), Австрійський Хрест Пошани з науки та мистецтва (2008), Приз фонду Воррена Альперта з Гарвардською медичною школою (2014), Почесний знак за заслуги Федеральної землі Відень (2016).

• Почесний член 15 професійних наукових організацій та товариств по всьому світу. 20 років поспіль Олег Горникевич був почесним членом Австрійської академії наук (ÖAW) та дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка, протягом 29 років був академіком Німецької академії природодослідників «Леопольдіна».

• Протягом 23 років до 1991 працював професором на кафедрах факмакології та психіатрії в університеті Торонто, також очолював кафедру психофармакології Інституту психіатрії Кларка.